Цими днями в Україні відбуваються традиційні серпневі педагогічні конференції. Я був учасником не менше як пяти десятків таких зібрань, готував не менше двох десятків із них, де виступав із основною доповіддю і т.д. й т.п. 

Дуже добре пам'ятаю часи, коли мої бабуся, тьоті, мама йшли з радістю йшли на такі конференції, заздалегідь готуючись до них; запрошували модистку (так тоді називали швею, котра приходила до хати) шити нові плаття... (Хм. У той час вчитель міг дозволити собі подібну розкіш - запросити модистку …)

Чому конференції були потрібні тоді? Насамперед тому, що це була чи не єдина можливість організованого спілкування людей одного соціального статусу, єдиних професійних інтересів. Учасники конференції отримували певну професійну інформацію, котру не могли здобути в іншому варіанті. НЕ останнє значення мали й засоби морального стимулювання, які тодішня влада широко використовувала під час конференцій. Уявіть собі, коли вчительку із віддаленого села запрошували на сцену, щоб у світлі ліхтарів та перед очима сотень колег вручити похвальну грамоту райкому партії. Інколи - то ще й шматок тканини на плаття. А яка була неприємність, коли школу, чи не дай Бог учителя, який в ній працює, з трибуни конференції згадували серед «поганих». Тоді потрібно було тікати з району…

Ці конференції стали відмінним засобом промивання мізків педагогам, насаджування у їхній свідомості найважливіших постулатів комуністичної ідеології, радянської педагогіки та методики викладання основ наук. Усі розуміли, що обговорення доповідей на таких конференціях перетворювалося на фарс (бо дуже часто тексти виступів перевірялися або й писалися так званими «відповідальними працівниками»).

Але, якщо тобі давали слово з трибуни конференції, у президії якої вмостилися «найважливіші» люди району, міста чи області, - це означало початок твого кар’єрного шляху. А, якщо тобі, виступаючи, вдавалося сказати щось незвичне, трішки гостреньке, але приємне начальницькому вуху (свідчення «демократії»), то це ставало подією: про такий «подвиг» довго пліткували, обговорювали, розповідали іншим…

Але часи змінилися. Й, відверто кажучи, зовсім НЕ розумію доцільності проведення серпневих педагогічних конференцій наразі. Якщо для організованого спілкування та інформування педагогів, то Інтернет та інші сучасні засоби комунікації зроблять це краще від будь-якої конференції. Якщо для того, щоб послухати виступи місцевих генералів від влади та освіти, то ці доповіді, крім іронічної посмішки (у кращому вигляді) та роздратування, ніяких інших емоцій не викличуть. У моральну мастурбацію (так назвав цей процес один мій хороший товариш) перетворилося вручення грамот і худеньких конвертиків з мізерними грошовими преміями. Бо справжньої турботи про педагога ДАВНО НЕМАЄ. Й люди це добре знають. Та й примус до участі у подібних заходах надто сильно пригнічує тих педагогів, які іще залишилися такими. Тож залишається єдиний позитив для тих, хто приїхав на конференцію організовано: дорогою додому заїхати в найближчий магазин, а потім на поляну... На ресторан учитель не завжди знайде гроші.

То кому і для чого потрібні такі конференції? Хіба що знову для промивання мізків учителям. Та часи змінилися... І вчитель уже не той. А ті, хто конференції організовують та проводять, змінюватися не хочуть аж ніяк. Бо нічого іншого не вміють і не знають... А тут іще й МОН закликає/зобов’язує такі конференції провести. Щоб обговорити Концепцію нової української школи. На старій за духом, змістом, формою організації конференції. Країна чудес!

Автор: Игорь Ликарчук, экс-руководитель Украинского центра оценивания качества образования.

Оригинал